Назва: Будинок "РАЙ"
Жанр: хорор
Будинок "РАЙ"
* * *
Є легенда, що десь високо в горах, над хмарами, стоїть будинок. І не можна до того будинку ні підійти, ні підлетіти... А тільки волею випадку... І хто зайде у нього, хто все ж добереться --- життя його пройде в РАЮ. І кожне потаємне бажання цього щасливця збудеться...
* * *
Ми йшли вже п'ятий день. Без провідника, з важкими рюкзаками на спинах і з бажанням дізнатися. Проблема була у тому, що...
Нас було четверо. Це все що лишилося з того бравого десятка... Гора вперто намагалася нас зупинити... Спочатку забрала провідника... Класним був дядько...
Потім забрала Юльку. Наївну мрійницю. Зробила це тихо, уві сні. З того часу ми мало спимо... Та ми знали, що це не правда. Йшли у гору і мріяли. Дурники. Зараз нас лишилося четверо. Стомлені. Голодні. Ми йшли на пролом. Згадую, що сталося з Суркою. Дракон... Хто б подумав, його зжер живий дракон!!!
Невмолимо робимо кроки вверх. Я вже давно не бачу далі своєї руки... Та ми прив'язані один одного. Ми по черзі рахуємо цифри. Щоб чути один одного... крізь туман і холод ... Чотири голоси.
Ларка загубили вчора. Він натрапив на... Забули. До верху ще декілька кілометрів. Дорога є. Не будь-яка. Асфальтова... Навколо сніг, та дорога, ніби кип'ятком полита... парує.
- Десять тисяч сто два...
Говорю я... І чую за спиною.
- Десять тисяч сто три...
- Десять тисяч сто чотири... Васька не спи! Васька???
Зупиняюся. Біла пелена перед очима. У млі на мене наштовхуються ще двоє...
читать дальше
- Лєна?
- Сухий?
- Мирко?
- Де Васька???
- Мотузка обрізана...
- ЧОРТ! Чорт. Чорт... чорт.
- Сухий ПЕРЕСТАНЬ!
- Я нікуди більше не піду!
- Тоді я теж не піду!
- Хочеш повернутися...
Наші слова плутаються і вже не розумію- хто що говорив останньої миті. Ми висловлювали наші спільні суперечливі думки.
- Я спереду не піду!
- Хтось повинен йти...
- Тільки не ззаду...
- Візьмемося за руки...
- Я нікуди не піду.
- ТОДІ ЗДИХАЙ ТУТ!
- ЗАТКНИСЬ ЛЕНА!!!
- Придурки... я нікуди не піду...
- Пішли.
- Ти не лишишся. До вершини сім кілометрів!
Ми взялися за руки і пішли у гору. Спотикаючись, навпомацки... Через білясе простирадло туману.
* * *
Волею випадку... Ха! Історію цю знайшли в інтернеті. І те після того, як мені мій прадід розповів. Чому повірили? Тому що будинок кликав! Що ночі уві сні. Що дня- тихою неземною музикою.
Приваблював дармовими дарами...
Він обирав жертв. Він обирав нас...
Тепер я знаю.
* * *
Ніч поволі спускалася на наші голови. Робила білу млу чорною мрякою. З того часу, як зник Васька- ми зробили три зупинки по тридцять хвилин. Напихалися промерзлими консервами і заливалися коньяком з перцем. Мабуть вже обморозили собі все, що тільки можна. Та не відчували. Не скаржилися. Тепер я йду в середині. Все-одно не заснути... До уявної цілі залишилося не так вже й багато... трохи.
- Десять тисяч шістсот сімдесят вісім.
- Десять тисяч шістсот сімдесят дев'ять.
- Десять тисяч шістсот вісімдесят...
Знов моя черга. Не можу більше йти.
- Давайте зупинимось.
Хто це сказав? Наче вгадав мої думки...
- Давай!
- Давай!
Підтримую я і падаю на теплу асфальтову дорогу. Вона єдиний доказ, що тут ЩОСЬ Є.
- Лєна?
- Що?
- В тебе ще є консерви?
- Дві банки.
- В мене одна.
- Мирко?
- Як завжди- найбільше! Ще трохи хліба...
- Де ти його взяв?
- На дні завалявся...
- Сухий, в мене одні сардини.
- На тушонку.
- Лєна бери хліб.
- Скільки там?
- Два кілометри.
- Вода закінчується.
- Навколо сніг.
- Як грітимемо?
- Задовбали...
Врешті змовкаємо... Відкриваю ножем три банки підряд, без розбору: "чия". І спершись один на одного спинами- мовчки їмо. Відчуваю спиною двох. Правда не знаю хто з якого боку...
* * *
Все це просто дурна пригода. Тим не менше, про дорогу на цій горі ніхто не знав. Знайшли її випадково, після того, як окостенілу Юльку закопали в сніг... І не спинив нас людський скелет на її початку... Дарма не спинив.
* * *
Це була остання ложка сардин... І раптом з лівого боку похололо. Хто з них двох?
- Лєна?
- Мирко?
- Сухий...
- СУХИЙ!!!
- НУ ЧОМУ ТУТ ТАКА МРЯКА...
- Лєна не плач... ще...
- СУХИЙ!!!
Мовчання. Навпомацки збираємо всі манатки. Рюкзак Сухого беремо з собою... йдемо шукати його. Дарма... У млявому світлі ліхтарика знайшли краплі крові на снігу... а ще ногу... яка на очах плавилася... Сморід. Щось тихо шелестить неподалік... ніби наближається...
- Не було жодного звуку.
- Пішли...
- Це якесь прокляття.
- Я сказав ПІШЛИ!!!
- Ми прокляті? Тут???
- Прокляті... МЕРЩІЙ!!!
Бігли далі мовчки. Скільки? Не пам'ятаю. Лишилося не багато. Обох душить кашель. Тримаємось за руки. Раптом мряка розсіялася і виявилося, що ми вже на вершині. Яскраве, передсвітанкове зоряне небо... А на його фоні... з середини вершини гори підіймався у вись широчезний стовп з широкою драбиною... такою що троє людей пліч-о-пліч підіймуться. Ми переглянулися.
- Поліземо?
- А куди вже діватися?
- Темно...
- Світанок скоро...
- Лєна, про всяк випадок... вибач за будь-що...
- Ти також... про всяк випадок.
Не втримались. Обійнялися...
* * *
Я не розумію фрази "можуть потрапити тільки волею випадку" навіть тієї миті, коли ми разом дістаємося кінця драбини. Тут платформа. Мирко забирається швидше і простягає мені руку. Допомагає піднятись. Мовчу. Подякую потім... як-небудь. Скидаю з плечей важкий рюкзак і просто валюся з ніг. Болять руки... плечі... спина...
І тим не менше- ми щасливі. Сонце поволі визирнуло з-за горизонту... Золотом і кров'ю пофарбувало навколишні засніжені гори... Все іскриться... здавалося, горить. Але байдуже. Перед нами дійсно стоїть будинок. У ньому не менше ста поверхів. І у верх тисячі вікон відбивають вогняні сонячні промені...
Беремось за руки.
Він допомагає мені підвестися і ми йдемо до будинку. На вхідних дверях написано "РАЙ". Щасливо і стомлено входимо. Акуратний теплий вестибуль. Ліфти... реєстраційна. Якісь віконця. Все в приглушених золотистих тонах. Посередині стоїть плакат з написом: "Здійснення бажань: 243351 каб."
- Мирко ми дійшли!
- Ми дійшли Лєна... УРА!!!
- Шкода, що ніхто більше... Але... чому тут так порожньо???
- Не знаю. І це... дивно...
- Чорт! Як же нам знайти той кабінет?
- Не знаю...
Я відходжу від нього, не дивлюся. Намагаюсь знайти на плакаті хоч якісь орієнтири... Раптом щось здавлено дихнуло позаду мене... Різко обернулася- Мирка не було. Тільки калюжа крові і лямка від рюкзака... крик застряг у горлі, зім'явся у непотрібний жмуток єдиною думкою: "Я залишилась сама..."
- Сама?
- Мирко? МИРКО!!! Де ти...
Тиша... Жах... Сил плакати не вистачає... Я одна... Самісінька... у вестибулі РАЮ...
На скільки???
Просто байдуже... як каматоз... Йду по вестибулю нічого не бачачи... У щось впираюся грудьми... А потім повертаю в протилежному напрямку. Якоїсь миті опиняюсь біля реєстраційної. Тут на столику лежить якийсь рожевий в квіти аркуш паперу з золотим написом. Увесь в пилюці... Так... тут усе в пилюці... немов в запустінні...
Пальці тремтять. Знов душить кашель. В очах пливе... І все ж беру той аркуш паперу і читаю:
"Вибачте за незручності. Будинок "РАЙ" тимчасово не працює. P.S. - будемо відчинені з 7.02.2052р. Заходьте ще!!!"
Гіркий сміх виривається назовні, перероджується у тупе звіряче виття... До вказаної дати залишилось не мало, не багато- сорок років...
Сорок років очікування в РАЮ здійснення найпотаємніших бажань...
Сорок років і одна банка консерви...
27.09.2007